Сода, трави, кофейні клізми й секретні методики:
чому ми хочемо вірити в чудо-ліки?

Вікторія Костецька

Онкопсихологиня, співзасновниця УПОА, членкиня IPOS

І тут виникає цікаве питання: чому навіть освічені, критично мислячі люди можуть повірити в методи лікування, ефективність яких не підтверджена наукою?

Коли надія стає потребою

Онкологічний діагноз змінює звичне відчуття контролю над життям. Лікування складне. Результати не завжди передбачувані. Лікар може говорити про ймовірності, ризики, побічні ефекти й невизначеність. А людина хоче почути: «Це точно допоможе».

Саме тут відкривається простір для чудо-ліків. Вони пропонують те, чого доказова медицина часто не може пообіцяти: просте пояснення хвороби, зрозумілий механізм дії та впевненість у результаті.

Такі твердження можуть давати тимчасове відчуття контролю. Людина більше не просто чекає результатів лікування — вона начебто сама активно впливає на хворобу.

Іноді це не стільки віра в конкретний препарат, скільки спроба впоратися зі страхом і безсиллям.

Чому історія знайомої переконливіша за дослідження?

Наш мозок не завжди оцінює інформацію за якістю доказів. Особиста історія емоційно переконливіша за статистику. Особливо якщо її розповідає людина, якій ми довіряємо.

«Моя сусідка пила цей засіб — і вже десять років здорова». Але ми не знаємо, яке лікування вона отримувала одночасно, яким був діагноз і що насправді вплинуло на результат.

У психології тут працюють кілька добре відомих механізмів:

• Підтверджувальне упередження — ми охочіше помічаємо інформацію, яка підтверджує те, у що хочемо вірити.
• Ілюзія причинності — це коли після певної дії стає краще, нам здається, що саме ця дія спричинила це покращення.
• Потреба в контролі — в умовах невизначеності особливо привабливими стають прості пояснення та чіткі інструкції.

Це не ознаки недостатнього інтелекту. Це звичайні особливості людського мислення, які можуть посилюватися під час серйозної життєвої кризи.

Тут важливо розрізняти два поняття.

Доповнювальні методи використовують разом з основним лікуванням. Деякі з них мають наукові докази користі для зменшення окремих симптомів: наприклад, певні практики релаксації, mindfulness або акупунктура за відповідних показань.

Альтернативне лікування пропонують замість методів, ефективність яких підтверджена клінічними дослідженнями.

У дослідженні, опублікованому в Journal of the National Cancer Institute (2018), серед пацієнтів із певними неметастатичними видами раку ті, хто обрав альтернативні методи замість стандартного лікування, мали приблизно у 2,5 раза вищий ризик смерті порівняно з групою, яка отримувала стандартне лікування.

Це спостережне дослідження, а не доказ того, що кожен альтернативний засіб безпосередньо спричиняє смерть. Але воно переконливо показує ризики відмови від ефективної терапії.

А що робити з порадниками?

Це, мабуть, одна з найболючіших частин цієї історії. Людина проходить лікування, відчуває втому, тривогу, іноді біль. А навколо постійно хтось радить: що пити, чого не їсти, куди поїхати, як мислити й у кого лікуватися.

І кожна порада ніби вимагає відповіді.

З одного боку, не хочеться образити близьку людину. З іншого — немає сил щоразу пояснювати, чому ти не збираєшся лікувати рак содою.

Тут важливо пам'ятати: турбота не дає іншій людині права керувати вашим лікуванням.

Можна відповісти спокійно:

Або:

Іноді доводиться сказати твердіше:

Це не невдячність. Це захист власних меж.

А якщо в чудо-ліки повірила сама людина з діагнозом?

Тут звичайне переконування часто не працює. Фрази «Як можна в таке вірити?» або «Це ж очевидне шахрайство!» можуть лише посилити захисну реакцію.

Набагато корисніше спочатку зрозуміти: що саме приваблює людину в цьому методі?

Можливо, вона боїться побічних ефектів лікування. Або втратила довіру до лікаря. А ще їй важливо відчувати, що вона робить усе можливе.

У таких ситуаціях завдання близьких і фахівців — не висміяти переконання, а допомогти людині відокремити її психологічну потребу від реальних властивостей запропонованого засобу. Можна разом перевірити інформацію, запропонувати обговорити метод з онкологом, отримати другу професійну думку.

Поважати право людини на власне рішення не означає погоджуватися з небезпечною інформацією.

Якою тут є робота онкопсихолога?

У роботі з вірою в чудо-ліки важливо не обмежуватися викриттям псевдонаукових тверджень. За бажанням відмовитися від лікування або знайти «природну альтернативу» можуть стояти страх смерті, травматичний досвід медичної допомоги, потреба в автономії, недовіра, виснаження або бажання повернути контроль над власним життям.

Завдання онкопсихолога — допомогти людині дослідити ці переживання, підтримати її здатність ухвалювати поінформовані рішення та сприяти відкритому діалогу з медичною командою.

Сучасні дослідження комунікації щодо альтернативної медицини показують: коли пацієнти очікують осуду, вони можуть приховувати використання таких засобів від лікаря. А це вже питання безпеки лікування.

Тому професійна позиція потребує одночасно емпатії, поваги до автономії пацієнта та чіткої опори на наукові докази.

Можливо, найважливіше в цій темі — не протиставляти надію і науку.

Людина має право сподіватися на краще. Але вона також має право на достовірну інформацію, яка не використовує її страх і вразливість.

Читайте також: Надія і страх: не поспішати заспокоювати · Міфи про рак у кабінеті психолога · «Ну ти... тримайся!».