Для фахівців і пацієнтів · УПОА

Надія і страх:
не поспішати заспокоювати

Чому сльози не означають, що людина втратила надію · Алла Антонова, УПОА

Онкопсихологиня, віцепрезидентка УПОА, психологиня дитячого відділення Національного інституту раку

Мабуть, одна з найскладніших навичок у роботі онкопсихолога — не поспішати заспокоювати.

«Не плач. Тримайся»

Коли людина дізнається про онкологічний діагноз, разом із медичними рішеннями в її життя приходять страх, розгубленість, гнів, смуток, безсилля. Це природна реакція на подію, яка змінює звичне уявлення про життя та майбутнє. І дуже часто вже в перші дні після діагнозу людина чує:

«Не плач».
«Тримайся».
«Треба бути сильним (сильною)».
«Думай позитивно».

За цими словами стоять любов, турбота і бажання допомогти. Але іноді вони залишають мало місця для проживання того, що насправді може відчувати людина.

Сучасна психоонкологія дедалі частіше звертає увагу на важливу думку: не всі болючі емоції є ознакою психологічного розладу або чимось, що потрібно негайно усунути. Страх, смуток, тривога чи сльози після діагнозу можуть бути частиною природного процесу адаптації до нової реальності. Вони допомагають людині осмислити те, що сталося, шукати підтримку, перебудовувати життєві цілі та знаходити нові способи рухатися вперед.

Дослідники наголошують, що психологічному благополуччю сприяє не відсутність складних емоцій, а здатність їх розпізнавати, виражати та гнучко регулювати. Більше того, сучасні підходи до емоційної регуляції не ставлять за мету будь-якою ціною зменшити дистрес. Натомість важливо допомогти людині залишатися в контакті зі своїми переживаннями і водночас рухатися маленькими кроками до того, що для неї є цінним і значущим.

Тому робота онкопсихолога не завжди про те, щоб заспокоїти. Часто вона про інше:

про готовність бути поруч із людиною, яка плаче;
про здатність вислухати страх смерті, невизначеності чи втрати без спроб швидко його прибрати;
про створення простору, де можна не бути сильною й ідеальною. Де можна сказати: «Мені страшно», — і сльози не потрібно виправдовувати.

Можливо, одна з найважливіших речей, яких ми навчаємося в професії, — це витримувати людський біль, не відвертаючись від нього. Бо іноді найбільшою підтримкою стають не слова і не поради, і навіть не знання, а присутність.

Міф про «ідеального пацієнта»

У суспільстві існує таке упередження: людина, яка зіткнулася з онкологічним захворюванням, повинна бути сильною, позитивною і неодмінно вірити в одужання.

З перших днів після встановлення діагнозу онкопацієнти чують: «Не здавайся». «Мисли позитивно». «Треба вірити». «Усе буде добре».

За цими словами найчастіше стоять турбота, любов і бажання підтримати. Але що робити, якщо людина не відчуває впевненості? Якщо їй страшно? Якщо вона злиться? Якщо сумнівається? Якщо не може змусити себе повірити в хороший результат?

У практиці онкопсихолога ми часто зустрічаємося з переживаннями, про які люди бояться говорити вголос:

«Усі навколо вірять у моє одужання більше, ніж я сама».

І тоді до важкості хвороби додається ще одне — необхідність відповідати очікуванням оточення: усміхатися, коли хочеться плакати, бути сильною, коли страшно, демонструвати надію, коли всередині багато невизначеності.

Проте страх не є відсутністю сили, сумніви не є поразкою, злість не є невдячністю, а сльози не означають, що людина втратила надію. Прийняття власних почуттів часто допомагає адаптації значно більше, ніж спроби відповідати образу «ідеального пацієнта», який ніколи не втрачає віри та оптимізму.

Що таке надія насправді

Цікаво також, що окремі дослідження надії в онкології показують: рівень надії може залишатися високим навіть у пацієнтів із прогресуючим або метастатичним захворюванням. Тобто надія не обов'язково пов'язана лише з вірою у вилікування. Вона може бути надією на хороший день сьогодні, на важливу розмову з близькою людиною, на можливість бути поруч із сім'єю, на контроль симптомів або на збереження гідності.

Тобто проблема не в тому, що людині бракує надії. Можливо, проблема в тому, що оточення розуміє надію занадто вузько. Надія — це не завжди впевненість у результаті, іноді це здатність жити далі, не маючи гарантій. І справжня надія не вимагає заперечувати страх, вона може існувати поруч із ним.

Можливо, одне з найважливіших завдань онкопсихолога — створити простір, у якому людині не потрібно обирати між надією та чесністю. Де можна бути щирим і водночас продовжувати шукати те, заради чого хочеться жити сьогодні.

Читайте також: «Як „мислити позитивно“, коли все йде шкереберть?» і «Ну ти... тримайся!».

Ще на цю тему: Життя без перемоги над раком.